Новина про те, що у Верховній Раді пропонують запровадити День української жінки 25 лютого замість звичного 8 березня, розлетілася мережею швидко, мов вітер перед дощем. Хтось сприйняв це як черговий крок до відмови від радянської спадщини, хтось — як зазіхання на «святе», бо ж 8 березня для багатьох — це не політика, а тюльпани, перші весняні сонячні дні й теплі слова для мам, дружин і колег.

Варто одразу сказати чітко: станом на зараз 8 березня офіційно не скасовано. Воно залишається у календарі державних свят. Але сама поява такої ініціативи в парламенті вже говорить про глибші процеси, ніж просто зміна дати у календарі.

Звідки взялася ідея змінити 8 березня

8 березня — це Міжнародний жіночий день, який має своє коріння у світовому русі за права жінок. Та в українському контексті це свято десятиліттями формувалося під впливом радянської традиції. З букетами мімози, обов’язковими «концертами самодіяльності» та пафосними промовами про «жінку-трудівницю».

Для багатьох воно й досі має легкий присмак СРСР — не надто різкий, але відчутний. І саме тому періодично з’являються ініціативи переглянути або переосмислити цю дату. Мовляв, якщо Україна рухається геть від радянського минулого, то чому досі тримаємося за символи, які були частиною тієї системи?

Ідея запровадити День української жінки 25 лютого — це спроба створити власне, національне свято, без «хвоста» чужої імперської історії. 25 лютого — це день народження Лесі Українки. І тут логіка зрозуміла: сильна жінка, інтелектуалка, символ боротьби, культури, гідності. Не просто «берегиня», а особистість із характером, зі стрижнем.

25 лютого: символізм дати і постать Лесі Українки

Леся Українка — це не лише шкільна програма і портрет у кабінеті літератури. Це людина, яка в умовах важкої хвороби жила так, ніби болю не існувало. Писала, боролася, мислила масштабно. Вона не вкладалася у стереотипний образ «слабкої статі» — і, мабуть, саме тому її ім’я часто звучить у дискусіях про сучасну українську ідентичність жінки.

Якщо переносити акцент із 8 березня на 25 лютого, то змінюється і сам фокус свята. Менше про формальні квіти «бо так треба», більше — про повагу, гідність, внесок жінок у культуру, армію, науку, волонтерство, бізнес. Бо сьогодні українська жінка — це не тільки мама й берегиня. Це ще й військова на передовій, лікарка під обстрілами, підприємиця, яка тримає на плаву родину й робочі місця.

Тут уже не про мімозу. Тут про силу.

Чому 8 березня досі важливе для багатьох

Водночас не варто махати рукою і казати: «Та кому воно треба, те 8 березня». Для частини людей це свято давно відірвалося від політики. Воно стало домашнім, теплим, навіть трохи наївним. День, коли чоловіки намагаються бути уважнішими, діти несуть мамам перші весняні квіти, у школах готують виступи.

І в тому є своя правда. Бо свято — це не тільки історія його походження, а й те, як його проживають люди. Комусь байдуже до геополітики, але важливо сказати «дякую» своїй мамі чи дружині саме цього дня, бо так звикли роками.

Тому реакція суспільства на пропозицію змінити 8 березня може бути різною. І це нормально. Ми ж не з дерева впали — кожен має свої спогади, свої асоціації.

Політика пам’яті і нова символіка

Якщо дивитися ширше, то мова йде не лише про жіноче свято. Йдеться про політику пам’яті. Про те, які дати ми залишаємо в календарі як маркери своєї ідентичності.

Після 2014 року, а особливо після повномасштабного вторгнення, Україна активно переосмислює багато речей — від назв вулиць до державних свят. Це процес болісний, інколи суперечливий. Але він свідчить про одне: суспільство шукає себе.

І тут питання не тільки в тому, чи потрібен День української жінки 25 лютого. А в тому, що саме ми хочемо вкладати у це свято. Якщо це буде просто «нова дата замість старої» — без глибини, без змісту, то зміна цифри у календарі нічого не дасть. Якщо ж це стане приводом говорити про реальні права, можливості, виклики для жінок — тоді має сенс.

Емоції, традиції і здоровий глузд

Зараз у соцмережах уже можна побачити дві крайності. Одні кричать: «Нарешті, давно пора прибрати радянське 8 березня». Інші — «Не чіпайте наше свято». І, як завжди, правда десь посередині.

Бо 8 березня — це не лише радянська традиція, а й міжнародний контекст. У багатьох країнах цей день зберігається саме як день боротьби за права жінок. Але в Україні його справді часто сприймають більше як «свято весни», ніж як день рівності.

Може, настав час чесно відповісти собі: що для нас важливіше — форма чи зміст? Квіти й листівки чи розмова про зарплатний розрив, представництво жінок у владі, безпеку та захист?

І ще раз варто наголосити: наразі 8 березня ніхто не скасовував. Є лише пропозиція, ініціатива, дискусія. А до реального рішення — ще шлях.

Що далі: дискусія, рішення чи компроміс

Можливо, врешті-решт депутати підтримають запровадження Дня української жінки 25 лютого. Можливо, залишать усе як є. А може, знайдеться якийсь компромісний варіант — наприклад, зберегти 8 березня як Міжнародний день боротьби за права жінок без вихідного, а 25 лютого зробити символічним національним днем.

Суспільство зараз дорослішає дуже швидко. Ми вчимося відрізняти традицію від нав’язаного, цінність від звички. І це непросто, бо кожна дата — це ще й емоція, спогад, шматок особистої історії.

Та як би там не було, жінки в Україні заслуговують на повагу не раз на рік, а щодня. І не через формальність чи «бо так прийнято», а тому що вони тримають цей світ — часом тихо, без зайвого галасу, але вперто й сильно.

А 8 березня? Поки що воно є в календарі. І чи залишиться там надовго — покаже час і рішення Верховної Ради. Але сама поява ідеї про День української жінки 25 лютого вже запустила розмову, яка, можливо, назрівала давно.

Ізраїль розпочав наступальну операцію в Лівані: евакуація у 40 населених пунктах і удари по «Хезболлі»

«Дуже страшне кіно 6»: вийшов перший трейлер культової комедії-пародії — у кадрі «Воно», «П’ятниця 13-те» та «Венздей»