Як вибухнув скандал навколо Вєрки Сердючки

То мало бути просто ще одне веселе шоу. Літо, Київ, величезна сцена просто неба, квитки розкуплені ще за місяць, люди — в очікуванні знайомих ритмів, білих чоботів і фольгованої зірки на голові. Ну хто ж не пам’ятає тієї Вєрки, що вивела Україну на Євробаченні в «лєопєрдових» лосінах з мамою під боком, співала «Дольче Ґаббана» і зливала весь стьоб пострадянського простору в одну пародію?

Та цього разу щось пішло геть не так. Аж надто не так.

Усе почалося з того, що під кінець концерту, коли вже публіка добряче «розкачана», Данилко в образі Сердючки несподівано виконує кілька російськомовних пісень. Мовляв, «на прохання публіки», «це ж стара програма», «всі їх люблять». Люди в залі, хто зніяковів, хто просто слухав — але перші вигуки й обурення в коментарях почались ще до того, як сцена згасла.

Бо контекст тепер зовсім інший. Бо триває війна. Бо коли щодня гинуть наші хлопці й дівчата, коли сотні тисяч українців мають за спиною окупацію, фільтрацію і вибухи — то співати російською зі сцени в центрі Києва звучить уже не «ностальгічно», а як мінімум глузливо. Байдуже, що ти — Вєрка, що ти «з дитинства на естраді», що колись смішив цілу країну. Байдуже, бо зараз країна інша.

І отак, за одну ніч, ікона попси й гумору 2000-х опинилась у вирі шаленого хейту, обурення, криків про «зраду» і знімання з афіш. Як сніг на голову, впав скандал — і вже не йшлося просто про музику. Йшлося про мову. Про біль. Про велику межу, яку багато хто не дозволить переступити навіть у блискучому костюмі й під веселий приспів.

Як Данилко виправдовувався — і що з того вийшло

Уже наступного дня після концерту Андрій Данилко опублікував звернення — та не одне, а цілу серію. Відео, текстові пости, короткі інтерв’ю. Він намагався пояснити, мовляв, він ніколи не був політиком, він — артист, він просто виконує те, що любить публіка, а російськомовні пісні — частина спадку персонажа Вєрки Сердючки, створеного ще в 90-х.

Данилко не виглядав нахабним чи зухвалим — радше втомленим. У голосі вчувалась образа й розгубленість: як так — він усе життя на сцені, він завжди смішив, об’єднував, а тепер його записують у «вороги» через дві-три пісні?

«Я люблю Україну всім серцем», — казав він. — «Моя команда допомагає ЗСУ, я роблю збори, я неодноразово висловлював свою позицію…».

Але в коментарях було вже не до нюансів. Писали: «Андрію, час змінюватися». «Це вже не 2004-й». «Говоріть українською, або йдіть зі сцени». І найболючіше: «Це не просто пісні. Це рани. Це мовою тих, хто нас вбиває».

Так, частина людей Данилка підтримала. Казали: він же не винен, що виріс у той час. У нього свій стиль. Та й не всі готові відмовитись від пісень, що асоціюються з юністю, святами, дискотеками. Але загальна хвиля була надто сильною. Бо йшлося не лише про репертуар, а про позицію. Бо в умовах великої війни нейтральності вже не існує.

Данилко пообіцяв оновити програму. Сказав, що працює над україномовним альбомом, що далі буде «менше російського», бо він чує, бачить і усвідомлює. Але здавалося, що момент пройдено. І вибачення, хоч і звучали щиро, не закривали головного питання: а чому лише тепер?

Коли втрутилася держава — що сказали мовний омбудсмен і поліція

Після резонансу в соцмережах, тема дійшла й до офіційних структур. Уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь зробив заяву: в Україні діє закон про функціонування української як державної, і навіть концертна діяльність має дотримуватися цих рамок.

Мовляв, артист несе відповідальність не лише за себе, а й за те, який сигнал посилає суспільству. Бо публічний виступ — це не приватне застілля. Це — мікрофон у центрі країни, яка щодня чує повітряну тривогу.

Кремінь заявив, що офіс мовного омбудсмена вже звернувся до правоохоронців, щоб з’ясувати: чи порушено мовне законодавство, чи мали місце факти поширення заборонених продуктів культури, чи варто штрафувати організаторів.

Поліція, у свою чергу, підтвердила, що проводить перевірку. Збирають відео, квиткову документацію, показання присутніх. Усе виглядає серйозно — і водночас обережно. Бо йдеться не про відверто антиукраїнський мітинг, а про старі пісні, які просто не витримали зміни епохи.

Частина юристів уже прокоментувала: справа складна, бо прямо заборонити співати російською — немає механізму. Але є моральна площина. Є публічне очікування. Є потреба ставити рамки тим, хто досі думає, що можна втекти в образ і заховатись за «це ж просто сцена».

А ще — є прецедент. І тепер кожен артист добре подумає, що виводити на сцену — стару російську пісеньку чи оновлений україномовний трек.

А що про це думають українці?

Ой, як загуло. Соцмережі закипіли, наче борщ на вогні. Тут тобі й Facebook, і TikTok, і Instagram — кожен мав свою думку, кожен кричав, сварився, сперечався. А десь між рядками — сум. Бо не про Сердючку мова. А про відчуття, що нас знов щось тягне назад, в те, що ми давно хотіли лишити позаду.

Одні писали: «Та то ж Вєрка, шо ви з нього хочете? Він такий завжди був — не про політику, а про шаровари й цирк». Інші кричали: «А от і ні! Саме через таких, що "внє палітікі", ми й маєм війну! Бо змовчали, бо сміялись, бо казали "а шо такоє?"!».

Були й ті, хто згадував своє дитинство, весілля, дискотеки 2000-х, перші корпоративи. Мовляв, «під Сердючку ми росли», «вона була в кожному домі». Але тепер, навіть у цих згадках — тріщина. Бо мова стала більше, ніж інструментом спілкування. Стала маркером. Визначником. Бо тепер, як ти говориш, важить так само, як те, що ти говориш.

На заході країни лемент був сильніший. Більше злості, більше болю: «Та в нас тут половина сіл похорон бачила, а він із сцени — “Раша ґудбай”... на мові вбивці?! Ти серйозно?». А в центрі й сході — то ще складніше. Бо там багато хто досі балансує на межі: і сам українізувався нещодавно, і тішиться, що тепер “говорить, як треба”. Але коли бачить, як старі кумири лишаються в «учора» — то болить удвічі більше.

А були й ті, хто став у глуху оборону. Мовляв, «якщо ми забороняємо пісні — то чим ми кращі за них?». Та лиш ніхто не забороняє. Просто питають: а нащо? Нащо сьогодні співати чужим, коли маєш своє? Нащо зараз викликати ностальгію, яка пахне не святом, а зрадою?

Чи є шанс на повернення Сердючки — і в якому вигляді?

От тепер — найцікавіше. Бо питання не в тому, «чи можна співати російською». Питання в тому — що тепер буде з образом Сердючки взагалі?

Бо хоч би скільки Данилко виправдовувався, хоч би скільки він казав, що оновить програму — щось зламалося. Не в костюмі, не в музиці, а в емоційному коді. Вєрка — це сміх над совком, над «російською глубінкою», над шаблонами радянської попси. Але коли ці шаблони більше не смішні, а страшні — вже не до карнавалу.

Та й сам персонаж старіє. Не фізично — емоційно. Українська сцена міняється щодня. Нові зірки, нові голоси, нові тексти, що звучать із фронту, з бліндажів, з евакуаційних автобусів. У цьому всьому Вєрка — мов із музею воскових фігур: знайома, навіть улюблена, але не жива.

Данилко казав, що планує повністю українізувати образ. Переписати пісні, дати нове дихання. Але чи зможе Вєрка бути смішною — без акценту, без російських кліше, без тої самої «тєті з базару», яку всі так любили? Бо українська Вєрка — це вже щось інше. Може, навіть не Вєрка. А зовсім новий персонаж.

То не означає, що для Данилка немає місця. Він — профі, талант, людина сцени. Але чи витягне він свою естрадну зірку у новий світ — ото питання. Бо час уже не той, коли можна було вийти у фользі, завити «всє будєт харашо» — і щоб тебе носили на руках. Тепер треба, аби й душа говорила тим, чим говорить народ.

Чи варто заборонити концерти російською? Де межа?

Скандал із Сердючкою розворушив ще одну велику тему, яка давно зріла в повітрі: а чи варто взагалі дозволяти концерти, де звучить російська мова? Не рускій мір, не попса з Кремля, а просто — російська як інструмент виступу. Чи є в цьому зрада? Чи це ще мистецтво?

Мовний закон прямої заборони не дає. Є рекомендації, є норми для державних установ, є обмеження щодо розповсюдження російського культурного продукту. Але ось ти — приватний артист. Прийшов, купив сцену, найняв звукачів, і співаєш. Що — можна?

Формально — можна. Але морально?

Бо от сидить у залі мама, в якої син загинув під Бахмутом. І тут зі сцени — пісня, мовою, якою їй писали з фейкового акаунту в Telegram, що «ваш син в плєну». Мовою, якою катували в Ізюмі. Мовою, якою зараз виправдовують «звільнення» Маріуполя.

І хоч би якою була пісня — воно вже не лягає на серце.

Тому дискусія про «заборону» — не про цензуру. А про делікатність. Про етичний код. Про самосвідомість. І про готовність артистів — не просто зібрати гроші на ЗСУ, а глибше відчути час, у якому вони живуть.

Бо якщо сцена сьогодні — це теж фронт, то кожне слово зі сцени — це як постріл. І дуже важливо, аби той постріл був — у бік ворога.

Це не про музику — це про самоідентичність

Бо справа давно вже не в тому, яка пісня гучніша, яка сцена більша чи хто більше зібрав на донат. Йдеться про інше — про те, хто ми є. Ким себе вважаємо. І що вважаємо своїм.

У перші дні великої війни було просто: чорне — то Росія, біле — то ми. Але чим далі, тим більше тих сірих плям почало вигулькувати з минулого. І ось воно — шоу, яке наче наше, а звучить так, ніби десь з московського корпоративу 2006 року. І ти ловиш себе на думці: “Це не про мене”.

Бо тепер пісня — це не просто пісня. Це культурна ДНК. Це вибір. Це голос. І коли артист каже: “я аполітичний, я за мир” — то вже не позиція, а втеча. Втеча від відповідальності. Бо сьогодні — або ти тут, або тебе тут нема.

І як би ми не любили ностальгію — вона більше не гріє, якщо пахне мовою окупанта. Бо наш дім горить. І навіть найсолодша мелодія не затьмарить дим.

А що як би Данилко вийшов і сказав чесно?

А тепер уяви. Сцена. Тиша. І Данилко, не в образі Вєрки, не в масці, не в стразах, а просто як є — виходить і каже:
«Так, я помилився. Не подумав. Я виріс у тих реаліях, де російська була частиною сцени. Але зараз все інакше. І я хочу змінитись. Не тому, що боюсь скандалу — а тому, що бачу: ми як нація виросли. І я разом із вами».

Уявляєш, як би це звучало? Якби хоч один із тих, хто досі "грає старе", просто визнав, що часи змінились — ми б не кидались так на кожного концерта, не рвалися в коментарі, не ловили пісні на Shazam, аби потім зганьбити. Ми б почули. І простили. Бо щирість — то нині найдефіцитніше.

Але замість того маємо — відмовки, пресрелізи, косі жарти, заяложене “не розумію, чому стільки хейту”. Та розумієш, артисту не обов’язково бути героєм. Але й бути сліпим — теж розкіш. Не в цей час.

Українська пісня — не цензура, а свобода

Часто кажуть: “От зараз всі тільки й хочуть українського. А що, як я хочу співати російською? Де моя свобода?”. І тут важливо сказати — ти маєш свободу. Але свобода має наслідки. Бо культура — це не вакуум. Вона живе серед людей. І люди — це не статисти на концерті. Це — країна в крові.

Коли артист виходить на сцену з російською піснею, він не просто щось виконує — він відмовчується. Відмовчується про Ірпінь, про Охтирку, про Бучу. Мовчки тисне “play” на те, що мало б уже зникнути з плейлистів назавжди.

Натомість українська музика — то сьогоднішня свобода. Бо в ній — біль, злість, перемоги, поховання, кохання під сиренами, життя в підвалі, і тиша після прильоту. Українська пісня тепер — то документ епохи. І вона звучить по-іншому. Без гриму. Без маски. Але дуже по-справжньому.

То що далі? Вибачити, закреслити, переродити?

Маємо ситуацію. Маємо скандал. І маємо тишу після бурі. Але куди йти далі?

Можна скасувати Сердючку. Сказати: «все, досить, нема про що говорити». І тоді вона піде в архів разом із диско-ерамі, CD-дисками і старими “Кварталами”. Можна простити — якщо буде вибачення, чесне, людське, не через пресу. А можна переродити. Без “А п’ятая…”, без “На лабутенах…”, без “Ану давай-давай”.

Можна створити нову сцену, де буде місце і для іронії, і для гумору, і для безумства — але вже без російського обгортання. Бо маємо досвід, маємо біль, маємо смак. І якщо хочемо перемогти — то й культурно мусимо вирости. Не закреслювати все, що було. Але вчитись — на кожній помилці. Навіть такій голосній.